У чому особливість жанру мертвих душ. Особливості жанру та композиції поеми Н.В. Гоголя «Мертві душі

Особливості композиції поеми Н.В. Гоголя «Мертві душі»

I. Вступ

Композиція гоголівської поеми, напевно, найнетрадиційніша і найнезвичайніша у світовій літературі. Метою автора було створити спосіб життя цілої нації, а не лише показати окремі типові характери. Для цього був потрібний дуже високий ступінь узагальнення, якого неможливо досягти при стандартній композиції.

ІІ. Головна частина

Композиція - це склад, взаємозв'язок та взаєморозташування частин твору. Застосовувати таке визначення до поеми Гоголя дуже складно, т.к. частини твору, як правило, логічно зовсім не пов'язані між собою. Гоголь не дуже дбав про зв'язність і послідовність оповіді. Він створив вільну композицію, коли він головним було розвиток сюжету, а зображення повсякденного життя обивателя, тобто. «вульгарність вульгарної людини»:

а) композиція сюжету. Останній дуже своєрідний. Справа в тому, що сюжет у поемі вочевидь не один. Купівля «мертвих душ», «Повість про капітана Копєйкіна», притча про Кіфа Мокієвича та Мокію Кіфовича, передісторія Чичикова, долі втікачів Плюшкіна — все це лише невелика частина самостійних сюжетів. Вони займають велике місце у поемі, але говорити про те, що якийсь сюжет головний, а якийсь другорядний, не доводиться. Для Гоголя всі сюжети, навіть найменші, однаково важливі, т.к. всі вони є частинками російського життя;

б) композиція системи персонажів. У поемі постійно виникають персонажі, взагалі пов'язані з жодним із сюжетів, тобто. композиція системи персонажів також дуже своєрідна. Головні, другорядні, епізодичні персонажі відрізняються лише за обсягом відведеного ним тексту, але не за авторським інтересом та увагою до них.

Багато персонажів ніяк не впливають на перебіг сюжету, допомагають розкрити характери героїв; вони просто існують! у поемі власними силами. Такі, наприклад, поручик із Рязані, який «замовив уже чотири пари<сапог>і постійно примірював п'яту» (сьомий розділ), повітовий чиновник, що йде по дорозі додому, і вся його рідня (шоста глава), мужики, які міркують про колесо (перший розділ) ... Всіх згадати неможливо просто тому, що їх безліч.

Більше того, у персонажах, яких часто називають головними, «існує» не одна людина. Так, Чичиков постає то як «негідник», то як «найприємніша людина», то як просто «набувач». Про Собакевича Гоголь міркує не тільки як про поміщика, а й як про людину, яка «спробувала трохи верхівки якоїсь науки». Навіть у такому, здавалося б, нескладному персонажі, як Коробочка, приховано цілих троє людей;

в) композиція світу речей також абсолютно унікальна. Речі не просто служать для характеристики героїв, вони можуть існувати (і існують) у поемі зовсім окремо від людей. Наприклад, портрет Багратіона у домі Собакевича, шарманка Ноздрьова ніяк не характеризують своїх господарів. Величезне місце займають описи речей у будинку Плюшкіна, накритого столу у поліцмейстера (сьома глава), безперервної трапези «пана середньої руки» (четверта глава). Наслідуючи логіку розвитку сюжету, без них можна було б обійтися. Але Гоголю важлива не динаміка дії (що далі станеться), а речі, світ (!) речей сам собою. І він не може пройти повз будь-які, навіть найнезначніші, явища російського життя;

г) авторські відступи. Найважливішою особливістю композиції поеми є поєднання сюжетних та позасюжетних елементів (СР: план на тему «Особливості композиції роману «Євген Онєгін»). Можливо, сюжет знадобився Гоголю лише у тому, щоб щохвилини йти убік. Саме тому авторські відступи, що належать до позасюжетних елементів твору, займають у композиції поеми таке велике місце.

Вони не завжди відірвані від сюжету. Наприклад, після піднесених авторських роздумів про юність слідує опис села Плюшкіна, де нещадна старість знищила все людське. Тим самим створюється різкий контраст між авторським ідеалом і дійсністю (шоста глава).

Проте більшість авторських відступів не підкоряються класичним принципам композиції. Деякі з них лише формально пов'язані з сюжетом, наприклад міркування про товстих і тонких (перший розділ), притча про Кіфа Мокієвича і Мокію Кіфовича (одинадцята глава), розповідь про шлунок «пана середньої руки» (четверта глава), міркування про дами губернського міста (восьма глава). Насправді всі ці авторські відступи існують власними силами, у яких розповідаються свої історії, які не рухають сюжет і пояснюють не характери героїв, а російське життя загалом.

Поема Н. В. Гоголя «Мертві душі» має певні особливості композиції, які дуже відрізняються від багатьох інших творів.

Поема містить у собі лише одинадцять розділів. Поема починається тому ж місці, де і закінчується. Звідси можна сказати, що має кругову композицію.

Кожен розділ – це закінчений фрагмент тексту.

Усі зустрічі Чичикова з різними поміщиками автор описує дуже схоже. Спершу визначає місце, де вони живуть, потім переходить до розкриття характеру поміщика і потім укладання самої угоди про покупку мертвих душ.

Також у тексті дуже багато ліричних відступів. Вони Гоголь розкриває своє особисте ставлення до героїв, до що відбувається. І ще надзвичайно важлива повість про капітана Копєйкіна. Хоча вона і пов'язана з поемою, вона ще більше розкриває тему омертвіння душі людини, переносячи це на саму Росію.

Через незвичайність композиції Гоголю вдається чітко описати становище Русі на той час. І можна вкотре переконатися у пишноті таланту Н.В.

Увага!
Якщо Ви помітили помилку або помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.
Тим самим надасте неоціненну користь проекту та іншим читачам.

Дякуємо за увагу.

Корисний матеріал на тему

Знайшов своє вираження у цьому, що образи поміщиків, селян, опис їх життя, господарства і звичаїв зображені у поемі настільки виразно, що, прочитавши цю частину поеми, запам'ятовуєш її назавжди. Зображення поміщицько-селянської Русі було дуже актуальним у гоголівський час у зв'язку з загостренням кризи системи кріпосного права. Багато поміщиків перестали бути корисними для суспільства, морально опустилися і перетворилися на заручників своїх прав на землю та людей. На передній планпочав виходити інший шар українського суспільства - жителі міст. Як і раніше у «Ревізорі», у цій поемі Гоголь представляє широку картину чиновництва, жіночого суспільства, найпростіших городян, слуг.

Отже, зображення сучасної Гоголю Росії визначає основні теми «Мертвих душ»: тему батьківщини, тему помісного життя, тему міста, тему душі. Серед мотивів поеми основними є мотив дороги та мотив шляху. Мотив дороги організовує розповідь у творі, мотив шляху висловлює центральну авторську ідею — набуття російською людиною істинного та одухотвореного життя. Гоголь досягає виразного смислового ефекту, поєднуючи ці мотиви з наступним композиційним прийомом: на початку поеми бричка Чичикова в'їжджає до міста, наприкінці виїжджає. Тим самим автор показує, що описане в першому томі є частиною неймовірно довгого шляху в пошуку шляху. Усі герої поеми перебувають у шляху — Чичиков, автор, Русь.

«Мертві душі» складаються з двох великих частин, які можна умовно назвати «село» та «місто». Всього в першому томі поеми одинадцять розділів: перший розділ, що описує приїзд Чичикова, знайомство з містом та міським суспільством, слід вважати експозиційною; потім йдуть п'ять розділів про поміщиків (глави друга — шоста), у сьомий Чичиков повертається до міста, на початку одинадцятої виїжджає з нього, і наступне утримання глави з містом вже не пов'язане. Таким чином, на опис села та міста припадають рівні частини тексту твору, що повною мірою співвідноситься з головною тезою задуму Гоголя: "Вся Русь з'явиться в ньому!"

У поемі також є два позасюжетні елементи: «Повість про капітана Копєйкіна» та притчу про Кіфа Мокієвича та Мокію Кіфовича. Мета включення до тексту твору повісті – уточнити деякі ідеї поеми. Притча виконує функцію узагальнення, пов'язуючи характери поеми з думкою призначення розуму і богатирства як двох безцінних дарів, даних людині.

Цікаво також те, що автор розповідає «історію Чичикова» в одинадцятому розділі. Головна мета приміщення передісторії героя в кінці глави полягає в тому, що автор хотів уникнути упередженого, підготовленого сприйняття читачем подій і героя. Гоголь прагнув, щоб читач склав свою думку про те, що відбувається, спостерігаючи за всім так, начебто це було в реальному житті.

Нарешті, співвідношення епічного та ліричного у поемі теж має своє ідейне значення. Перше ліричне відступ у поемі з'являється наприкінці п'ятого розділу в міркуванні про російську мову. Надалі їх кількість збільшується, наприкінці 11 глави автор із патріотизмом та громадянською пристрастю говорить про Русь, птицю-трійку. Ліричний початок у творі наростає тому, що задум Гоголя був утвердити свій світлий ідеал. Він хотів показати, як у мрії про щасливе майбутнє країни розсіюється туман, що згустився над «сумною Росією» (так охарактеризував перші глави поеми Пушкін).

56. Жанрова своєрідність поеми н.в. Гоголя "Мертві душі". Особливості сюжету та композиції.

Відповідь: «Мертві душі» - поема всього російського життя і творчості Гоголя. У 1835 р. Гоголь читає перші глави Пушкіну, 1842 р. публікує перший том. Гоголь спалив другий том. До нас дійшли фрагменти окремих розділів. «Мертві душі» – поема гоголівського життя.

М.Д. визначають розвиток самої словесності. Наступна російська проза звертається до тексту М.Д. Гоголівський текст створювався на зламі двох соціально-економічних періодів: закінчувалася дворянська епоха і наступала епоха різночинців. Народжується новий герой: людина, яка за всяку ціну видобуває гроші. У М.Д. відбилися глобальні проблеми людського буття. Тут простежуються останні романтичні герої. У гоголівському тексті простежується типологія суспільної свідомості.

Поема – полісемантичне визначення. Гоголь порушує ліроепічні традиції поеми, де немає віршованого мови. Автору було важливо підкреслити синтез епічної та ліричної форм вираження. Гоголь розсуває межі прози та її можливості. Його епос набуває енергії лірики. Гоголь спирався на традиції світової епічної поеми («Божественна комедія» Данте відповідає структурі гоголівського задуму провести російську людину через пекло, чистилище та рай; «Небожественна комедія» Красинського – parodia sacra). Написання кульмінаційних моментів М.Д. було пов'язано з Жуковським та його перекладом «Одіссеї». Ідея хитромудрого Одіссея, який отримав батьківщину, народжує у Гоголя асоціації з Чичиковим. У 1847 р. Гоголь пише статтю про

«Одіссеї». В останніх розділах М.Д. видно відбиток гомерівського стилю (складні епітети). Гоголь шукає у російському світі діяча, який дасть Росії сенс розвитку.

Подвійна назва була опублікована з цензурних міркувань. Назви «Пригоди Чичикова» повертають до традиції шахрайського роману. Гра жовтого та чорного на обкладинці – гра світла та пітьми. Жовтий – колір божевілля. Починаючи з обкладинки, Гоголь хотів, щоб його концепція епосу дійшла читача.

Поема виросла з анекдоту. Анекдотична ситуація поступово стає символічною. Найважливіші мотиви – дорога, трійка, душа – висловлюють російський характер. Всі роздуми Чичикова співвідносяться з гоголівським способом думок. Гоголь захищає свого героя, називаючи його "героєм нашого часу".

Гоголь продовжує традиції російської героїки. Чичиков – герой, здатний до розвитку. М.Д. – його «Одіссея», рух мандрівника у пошуках батьківщини. Дорога – шлях російського життя. Гоголівський герой постійно блукає, збиваючись із маршруту.

У М.Д. спочатку 33 розділи, що повертають до сакрального віку Христа. Залишилося 11 розділів.

Композиція М.Д.:

1. Глава I – експозиція; 2. Глава II – VI – поміщицькі глави; 3. Глава VII – X – міські глави; 4. Глава XI – висновок.

Гоголь обирає сюжет травелога. Дорожній сюжет давав розгляд світу. Поема починається із дорожнього епізоду. Колесо – символ руху Чичікова. Дороги розсувають російський простір та авторську свідомість. Хаос повторів – символ непередбачуваного російського життя. Символічний образ купи як російського бруду. Символічні образи завжди створюють відчуття російського світу. Створюється тема російських богатирів та Великої Вітчизняної війни, що проходить через сюжет.

До кінця 1835 р. вимальовуються домінантні риси гоголівського задуму: мотив подорожі Росією, безліч різноманітних характерів, зображення «хоча з одного боку» всієї Русі, жанр роману. Вочевидь, що у центрі гоголівської художньої рефлексії виявляється образ Росії як національна субстанція, як «наше все». Але оскільки між ревізіями були досить тривалі перерви, багато «ревізських душ», за які потрібно було платити податок, вже нерідко були померлими, і поміщики природно хотіли їх позбутися. На цьому абсурді і базується суть авантюри Чичикова, який зумів перетворити померлі, «убуті» ревізські душі на живі, що ожили. Сама гра поняттями живі й мертві душі набувала анекдотичного, але цілком реального сенсу. Але не менш важливо було, що в лексиконі гоголівської поеми і реальні поміщики, представники бюрократичного апарату перетворювалися на мертві душі. Гоголь побачив у них відсутність життєвої сили, омертвіння душі. Він по суті всім змістом своєї поеми розкривав ідею збереження живої душі при житті. Його філософія душі базувалася на вічних цінностях. Пасивне підпорядкування силі зовнішніх обставин і насамперед анти- гуманної моралі сучасного Гоголю суспільства письменник розглядає як духовну смерть особистості, або смерть душі». Одним словом, назва поеми полісемантична, містить у собі різні художні смисли, але антропологічний аспект, що допомагає масштабно розкрити національні проблеми, «російський дух», можна вважати визначальним. У цьому сенсі жанрове визначення ПОЕМА, яке вже при першому виданні отримало гоголівський твір і який він так рельєфно графічно і з символічним підтекстом (своєрідні каріатиди богатирів, що підтримують жанровий підзаголовок) відтворив на своєму малюнку обкладинки, є закономірним і значимим. художньої системі. Саме поема як ліро-епічний жанр дозволяла органічно поєднати епічні потенції задуму-творення «Вся Русь з'явиться в ньому!» з авторським словом, його рефлексією про національну субстанцію, про шляхи розвитку Росії, те, що згодом стали називати «ліричними відступами». Сама традиція жанру поеми як національної епопеї (згадаймо численні «Петріади», «Росіаду» Хераскова), як героїди не могла бути далека від гоголівської установки. Нарешті, великі зразки жанру, насамперед «Одіссея» Гомера і «Божественна комедія» Данте, було неможливо стояти перед його уявним поглядом і хвилювати його художню уяву. Сам задум тритомного твору із відтворенням Ада, Чистилища та Раю національного буття народжував природні асоціації з Данте. Го-голь вводив у російську словесну культуру свій жанровий феномен - поему у прозі. Цим визначенням Гоголь розсовував самі можливості прози, надаючи їй особливу музику слова і цим створюючи епічний образ Росії - «сліпучого бачення», «синьої дали». Ще на початку роботи над твором Гоголь усвідомлював незвичність свого задуму, що не вкладається у звичні жанрові канони. У жанровому підзаголовку сконцентрувалися творчі стратегії автора «Мертвих душ»: синтетизм мислення, органічне поєднання епічного та ліричного початків, розсування кордонів та можливостей прози, встановлення на відтворення національних, субстанціальних проблем буття. Образ Росії заповнює весь простір поеми і проявляється на різних рівнях художнього мислення її автора. Є.А. Смирнова, розвиваючи ці думки, приходить до висновку, що «багатьма важливими особливостями свого поетичного ладу «Мертві душі» завдячують трьом найдавнішим жанрам. Перший - це народна пісня, другий - прислів'я, третім же Гоголь називає «слово російських церковних пастирів»...»

Художній лад поеми сприяє реалізації центрального образу як цілісності змінних, тимчасових сторін речей і явищ як національної субстанції. Композиція поеми підпорядкована установці виявлення природи цієї субстанції. 11 глав створюють кільце, що відтворює ідею «повернення на круги своя». Перший розділ - в'їзд брички Чичикова в губернське місто NN. 3-6 глави - відвідування садиб поміщиків Манілова, Коробочки, Ноздрьова, Собаковіча, Плюшкіна. 7-10 глави - повернення Чичикова до міста. 11 глава - від'їзд героя із міста N. Номінація міста за дивним збігом обставин змінюється: замість NN просто N, але йдеться про одне місто. Час подорожі Чичикова визначити неможливо: усі погодні реалії змиті. Це справді блукання у вічності. «Мертві душі» можна без перебільшення назвати дорожньою поемою. Дорога - головне скріплення сюжету та філософії. Дорожній сюжет – розгляд світу. Подорож і пригоди Чичикова - композиційний стрижень, що зводить докупи весь російський світ. Різні типи доріг: тупики, путівці, «розповзаються, як раки», «без кінця і краю», спрямовані в космос - народжують відчуття нескінченного простору і руху. І гоголівський гімн дорогий: «Яке дивне і манливе, і несе, і чудове в слові: дорога! і яка дивна вона сама, ця дорога... Боже! як ти гарна часом, далека, далека дорога! Скільки разів, як гине і тоне, я хапався за тебе, і ти щоразу мене великодушно виносила і рятувала! А скільки народилося в тобі чудових задумів, поетичних мрій, скільки перечувалося дивовижних вражень!..» (VI, 221-222) - сприяє формуванню читацької свідомості образу дороги-шляху. Шлях окремої людини і шлях усієї нації, Росії сполучають у гоголівському свідомості два сюжети: реальний, але міражний і символічний, але життєвий. Тіна дрібниць, щоденного, буденного життя породжує статику мертвого життя, але символічні лейт-мотиви - дороги, трійки, душі підривають статику, виявляють динаміку польоту авторської думки. Ці лейтмотиви стають символами російського буття. На трійці дорогами життя у пошуках живої душі та відповіді на запитання «Русь, куди ж мчить ти?» - Ось вектор руху авторської свідомості. Подвійний сюжет виявляє складність взаємин автора та героя. Сюжет зображення та сюжет розповідання – це сюжети різного рівня та обсягу, це дві картини світу. Якщо з першим сюжетом співвідносяться пригоди Чичикова, його угоди з поміщиками, то з другим - авторське розгляд світу, його рефлексія з приводу того, що відбувається. Автор незримо присутній у бричці, поруч із Чичиковим, Петрушкою та Селіфаном. «...Але що до автора, - зауважує Гоголь наприкінці першого тому, - то він у жодному разі ні сваритися зі своїм героєм: ще чимало шляху і дороги доведеться їм пройти удвох рук у руку; дві великі частини попереду - це дрібниця» (VI, 245-246). У мистецькому просторі поеми немає місця фантастиці, але авторська фантазія безмежна. Вона легко перетворює аферу з мертвими душами - на реальну історію, бричку - на птаха трійку, порівнюючи її з Руссю: «Чи не так і ти, Русь, що жвава необганяльна трійка, мчить?» (VI, 247); вона сприяє «циркуляції ліризму», щоб відтворити не галерею сатиричних портретів, а дати духовний портрет нації. І цей портрет багатоликий: у ньому від великого до смішного один крок. Кожен із наступних героїв має своє неповторне обличчя. Традиції російського лубка, теньєрівського та рембрандтівського живопису проявляються в описі облич, інтер'єрів, пейзажів. Але за всією відмінністю типажів виявляється спільність їхньої філософії та поведінки. Гоголівські поміщики інертні; у них немає життєвої енергії та розвитку. Гоголівський сміх у «Мертвих душах» більш стриманий, ніж у «Ревізорі». Сам жанр поеми на відміну комедії розчиняє їх у епічних картинах і ліричної авторської рефлексії. Але він складова та органічна частина авторської позиції. Сміх у «Мертвих душах» переростає у сатиру. Вона набуває міжнародного сенсу, оскільки спрямована на самі основи російської державності, її основні інститути. Поміщики, бюрократичний апарат, нарешті, сама державна влада піддається тверезому аналізу.

Чому Гоголь назвав свій твір "Мертві душі", написаний 1842 року - поемою? Визначення жанру стало ясно письменнику лише у останній момент, оскільки, ще працюючи над поемою, Гоголь називає її то поемою, то романом.

Твір - названий при першому виданні з цензурних міркувань "Пригоди Чичикова, або Мертві душі", звичайно, не було легким авантюрним романом, як можна було б припустити за назвою.

Щоб зрозуміти особливості жанру поеми "Мертві душі", можна зіставити цей твір із "Божественною комедією" Данте, поета епохи Відродження. Її вплив відчувається у поемі Гоголя.

"Божественна комедія" складається із трьох частин. У першій частині до поета є тінь давньоримського поета Вергілія, яка супроводжує ліричного герояв пекло, вони проходять всі кола, перед їхнім поглядом постає ціла галерея грішників. Фантастичність сюжету не заважає Данте розкрити тему своєї батьківщини – Італії, її долі.

По суті, Гоголь задумав показати ті ж кола пекла, але пекла Росії. Недарма назва поеми "Мертві душі" ідейно перегукується з назвою першої частини поеми Данте "Божественна комедія", яка називається "Пекло".

Гоголь поруч із сатиричним запереченням вводить елемент оспівуючий, творчий - образ Росії. З цим чином пов'язане " високий ліричний рух " , яким у поемі часом замінюється комічне оповідання.

Значне місце у поемі "Мертві душі" займають ліричні відступи та вставні епізоди, що характерно для поеми як літературного жанру. Вони Гоголь стосується найгостріших російських громадських питань. Думки автора про високому призначенні людини, про долю Батьківщини та народу тут протиставлені похмурим картинам російського життя.

Тема викриття чиновництва проходить через усю творчість Гоголя: вона вирізняється і у збірнику "Миргород", і в комедії "Ревізор". У поемі "Мертві душі" вона переплітається з темою кріпацтва.

Особливе місце в поемі займає "Повість про капітана Копєйкіна". Вона сюжетно пов'язана з поемою, але має велике значеннядля розкриття ідейного змістутвори. Форма оповіді надає повісті життєвого характеру: вона викриває уряд.

Світу "мертвих душ" у поемі протиставлено ліричний образ народної Росії, про яку Гоголь пише з любов'ю та захопленням.

За страшним світомпоміщицької та чиновницької Росії Гоголь відчував душу російського народу, яку і висловив у образі трійки, що швидко несеться вперед, що втілює в собі сили Росії: "Чи не так і ти, Русь, що жвава, необганяльна трійка мчить?"

Що зобразив Гоголь у своєму творі? Він зобразив соціальну хворобу суспільства, але треба звернути увагу на те, як він це зробив.

По-перше, Гоголь використав прийоми соціальної типізації. У зображенні галереї поміщиків він уміло поєднував загальне та індивідуальне. Практично всі його персонажі статичні, вони не розвиваються (крім Плюшкіна та Чичикова), відображені автором як результат.

Цей прийом наголосив ще раз, що всі ці Манілови, Коробочки, Собакевичі, Плюшкіни і є мертві душі.

Для характеристики своїх персонажів Гоголь використав і улюблений прийом – характеристику персонажа через деталь. Гоголя можна назвати "генієм деталізації", так як деталі відображають характер і внутрішній світперсонажа. Чого вартий наприклад, опис маєтку та будинку Манілова! Коли Чичиков в'їжджав у маєток Манилова, він звернув увагу на зарослий англійський ставок, на альтанку, на бруд і запустіння, на шпалери в кімнаті Манилова - чи то сірі, чи блакитні, на обтягнуті рогожею два стільці, до яких так і не доходять руки у господаря. Всі ці та ще багато інших деталей підвели нас до головною характеристикою, Зробленої самим автором: "Ні те, ні се, а чорт знає що таке!"

Згадаймо Плюшкіна, цю "проріху на людстві", яка втратила навіть підлогу свою. Він виходить до Чичикова в засмальцьованому халаті, на голові якась немислима хустка, скрізь запустіння, бруд, старість. Плюшкін – крайній ступінь деградації. І все це передається через деталь, через ті дрібниці життя, якими так захоплювався Пушкін: "Ще в жодного письменника не було цього дару виставляти так яскраво вульгарність життя, вміти окреслити в такій силі вульгарність вульгарної людини, щоб вся та дрібниця, яка вислизає з очей, майнула б велико в очі всім".

Головна темапоеми - це доля Росії: її минуле, сьогодення та майбутнє. У першому томі Гоголь розкрив тему минулого Батьківщини. Задумані ним другий і третій томи повинні були розповідати про сьогодення та майбутнє Росії. Цей задум можна порівняти з другою та третьою частинами "Божественної комедії" Данте: "Чистилище" та "Рай". Однак цим задумам не судилося здійснитися. другий том виявився невдалим за ідеєю, а третій не був написаний.

"Русь, куди ж ти несешся? Дай відповідь! Не дає відповіді". Трагедія Гоголя в тому й полягала, що він не знав, не бачив і не відав – куди і як попрямує у майбутньому Росія. Тому і "Не дає відповіді"!

Але мрія про твір, у якому з'явилася вся Русь здійснилася. Поема стала грандіозним описом побуту і вдач Росії першої третини ХІХ століття.